– Кидаєш мене, бо я інвалід?! Нехай ось тільки люди про це дізнаються, вони тобі влаштують солодке життя!

Багато років тому я обіцяла бути зі своїм чоловіком і в горі, і в радості. Але горя в нашому житті останнім часом так багато, що мені вже вривається терпець.

Ще до знаймоства зі мною Вітя був одружений, але щось там у них не склалось. Сина колишня залишила в себе. Мене це зовсім не лякало, бо Вітю я любила, людиною він був порядною. Та і дитину свою не кинув: постійно то гроші йому надсилав, то подарунки.

Жили ми добре і дуже активно: любили на велисопедах кататись, у гори ходити. А потім у нашій сім’ї трапилась велика біда – Віктора збив автомобіль. Інвалідний візок став для нього вироком.

З роботи його звільнили, а на нове місце влаштуватись у такому стані він не міг. Стало ясно, що буде важко, але Вітю я не кинула.

Щоб знову взяти себе в руки, я пішла на другу роботу. Все ж, хотілось і самій нормально жити, і сина чоловікового підтримувати.

Дмитро, як виявилось, звик до дорогих подарунків. То йому годинник подавай, то новий телефон, то велосипед… І Вітя ніколи ні в чому йому не відмовляв! Відправляв до мене, щоб грошей дала. Іноді через такі витрибеньки ми ледь кінці з кінцями зводили, але чоловіку я про це не казала, щоб він не хвилювався. 

Три роки я мовчала: не жалілась на свою долю, не розповідала про наші борги, не тиснула на чоловіка. Але це вже край. Тепер його син хоче поїхати відпочивати за кордон за мої гроші! Цього я вже терпіти не стала.

– Вікторе, а тобі не здається, що пора вже хоч якусь роботу собі шукати? Я втомилась уже з твоїм сином панькатись. Ти йому все дозволяєш, а гроші на його бажання з мого гаманця тягнуться, взагалі-то!– То і що? Ти ж моя дружина, значить твої гроші – мої гроші. На роботу я не хочу, відпрацював уже своє. Мабуть, то був знак від вищих сил, що пора мені відпочивати. 

– Ти що, здурів? Який знак?! То була звичайна аварія, а працювати ти й з дому можеш! Я ж не коняка, щоб усіх на своєму горбу тягти. Я теж втомилась. Не будеш нічого робити – на розлучення подам!

– Ага, подавай. От тільки про репутацію свою подумай: місто в нас маленьке, усі всіх знають. Розкажу зараз, що ти мене кидаєш, бо я інвалід… Гляну тоді, як тобі житись буде!

Я не могла повірити в почуте! Чоловік, якому я скільки років свого життя віддала, почав мене шантажувати! У його словах є правда: якби хтось дізнався про розлучення, то винною зробили б мене. Воно та наче й нічого, але я знаю, що після цього тільки лінивий у мене пальцями тикати не буде…

Що робити далі – не знаю. Як не крути, усе проти мене…

Що б ви робили в такій ситуації?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!