– Без хустки до церкви – то великий грiх! Великий! І в штанах грiх!: “Вибігаю з церкви як ошпapена. Заходжу через боковий, жіночий вхід”

– А де це ти, доцю, взяла таке дрантя? – запитують мене дві бабусі на базарі у Верховині на Івано-Франківщині. – Я за таке і 20 гривень не дала б.

Мова про мої рвані на колінах джинси. Хоч вони стали настільки нейтральним одягом, що нервані знайти важче.

Бабці ж верховинські в питанні стилю не аматори – адже стоїмо біля ятки з гуцульськими вишиванками. Коштують дорого, але удвічі-утричі дешевше, ніж на фестивалях у Києві.

Мій чоловік уже нервово позирає. Та я не піду, доки все не передивлюся.

– Маємо хустки дубельтові. Бери, доцю. До церкви добре в них ходити, – відкриває бабця свої скарби. – Без хустки до церкви – то великий гріх! Великий! І в штанах гріх!

Довго шукала колись у Біблії, де ж написано про штани. Знайшла тільки, що жінки не можуть іти до храму в чоловічому одязі. А джинси на мені були явно не чоловічого покрою.

– А якщо штани жіночі? – насмілююся.

– Жіночих штанів, доцю, не буває. Але ні, були колись такі… Він слухає? – позирає на чоловіка з таким виглядом, ніби скаже зараз щось, що мужчинам не годиться чути. – Такі зимові теплі штани одягали під низ, із розпіркою посередині, щоб у туалет ходити.

Прослухала тоді гарну лекцію з історії моди.

А наступного дня потрапила до церкви. Вже не у “дранті”, а в сукні, і навіть із покритою головою. І доки милувалася вишиваними корогвами і неоновою підсвіткою над іконостасом, насторожили здивовані, косі погляди. Що не так? І тут розумію, що навколо – самі чоловіки.

Вибігаю з церкви як ошпарена. Заходжу через боковий, жіночий вхід. Давня традиція тут дотепер збереглася. Згадала, що про це нам напередодні в музеї розповідали. І розмову на базарі згадала. Бо хоч гуцульські бабуні й рознесли тоді начисто мій вигляд, на душі було радісно. Почувалася, наче в мене теж, як у всіх, є бабуся, що критикує мій одяг