– Краще б ви у тому Харкові сиділи, аніж до Львова переїхали. Сил більше нема вас терпіти!

Все життя Аліна була мазунчиком у батьків. Адже молодшим завжди дістається тільки найкраще, то кожен старший брат чи сестра знає. От після того, як народилася Аліна, то мама геть забула про мене і брата Дмитра. Батько часто пропадав на роботі, адже треба трьох дітей прогодувати. 

Не хочу розписувати за своє дитинство, але скажу одне – казковим воно точно не було. Що я, що Діма, носили одяг з секонд-хенду чи гуманітарки. Однак, в Аліни були найкращі сукні та іграшки, солодощі та увага рідних. Часто мені здавалося, що для батьків я та Діма були якимись радше декорації для дому, ніж рідними дітками. Частенько мама змушувала нас сидіти з Аліною. Тому про гульки з друзями ми забули. 

Після 11 класу я поступила до Львова на державне місце, а Дімка – в коледж до Франківська. Добре, що в нас була стипендія та ми могли якось прожити на ті кошти. Бо з батьками зв’язок геть чисто обірвався після нашого переїзду. Ніби от ми в їх житті взагалі не існували. Здавалося, що мама навіть видихнула. Адже одразу двоє дітей зникли з горизонту і тепер весь час можна приділяти тільки Алінці. 

Ми з братом підтримували один одного. Я влаштувалася на літо офіціанткою в невеличку кафе біля вокзалу, а Дімка у Франківську підпрацьовував вантажником. Так помалу назбирали на своє житло, зустріли коханих людей. Зараз у мене та Діми все просто супер. Брат рік тому переїхав з жінкою та дітками у Польщу, бо там йому запропонували гарну роботу. Часто телефонує до мене у Скайп та висилає смаколики. 

Ми з чоловіком маємо свій невеликий бізнес, магазинчик з продуктами. Діти тішать хорошими оцінками, є дах над головою. І рівно 25 лютого ввечері до нас приїхали рідні. Адже тоді у Харкові було дуже небезпечно залишатися. Вони ледь-ледь виїхали до нас на старенькому Ланосі. Але добре, що дісталися здоровими та неушкодженими. 

Я сподівалася, що таке горе якось зблизить мене та батьків, наші стосунки налагодяться. Ага, розмріялася! Чесно, я вже мільйон разів пошкодувала, що запросила батьків та Аліну пожити у мене. 

Ми з чоловіком достатньо заробляємо, але вдома з’явилися три голодні роти. Аліна роботу не хоче шукати від слова взагалі. Каже, що планує стати якимось блогером та писати про косметику чи стиль. Сидить цілий день у тому телефоні, якісь фотографії виставляє чи музику слухає. 

Мені здавалося, що людина у 25 вже має за розум трохи взятися. Та сестричка вважає, що гідне майбутнє їй дадуть батьки. От просто принесуть на золотій тарілочці ключі від квартири та ще й до рученяток поставлять. І по голівці погладять!

Мама час від часу може мені допомогти з дітками чи вечерю зготувати. Але щоразу, як я намагаюся змінити Аліну, то вона захищає сестру. От таке враження, що мама не бачить нічого поганого у цій ситуації! Найгірше – це те, що мої діти дивляться на поведінку тітки і вже перейняли деякі її звички. Молодшу від телефону просто не відірвати, а старша донька геть від рук відбилася. 

Першим нерви здали у мого чоловіка. Олексій нічого не мав проти, аби рідні пожили у нас. Однак, за таку гостину має бути якась елементарна подяка, а не нахабство.

– Знаєш, що мені твоя мама вчора сказала? 

– Знову щось про Аліну? Будь ласка, не зважай, то ж її кохана донечка, – з сарказмом перекривлюю манеру спілкування мами.

– Ні, про тебе. На кухні, поки я снідав. Підійшла до мене і питає “а що ти такого в ній знайшов?”. То я аж кавою не вдавився. 

– Моя мама таке запитала? 

– Ага. Так погладила по руці мене і каже “був би ти гарним чоловіком, але для моєї іншої донечки”. Так посміялася. Я таких жартів не розумію, чесно. 

Мені вже й самій стало соромно перед чоловіком. І що це моя мама собі таке дозволяє? Типу вона хоче звести Аліну з моїм Олексієм? Вже геть чисто розум втратила.

– Та ж я просто жартувала. А твій чоловік, що, почуття гумору не має? – виправдовувалася мама. 

– Краще б ви у тому Харкові сиділи, аніж до Львова переїхали. Сил більше нема вас терпіти!

Тепер я взагалі не маю бажання йти після роботи додому. Навмисне затримуюся на офісі до пізна, потім гуляю у парку чи йду в магазин. Тільки коли помічаю, як у спальні батьків вимкнули світло, то помалу човгаю додому. Олексій навіть на вихідних працює, аби не перетинатися з такими горе-родичами. 

Я намагалася натякнути мамі, що вже час повертатися у Харків. Або ж шукати у Львові квартиру на оренду, бо жити вже так просто нереально. Тільки ні мама, ні тато не хочуть звідси їхати. Звісно, їм тут зручно, сидять у мене на шиї. 

Часто, коли тема заходить за переїзд, то чую докори “яка ти донька погана”, “ми тебе такою не виховали”, “у країні така ситуація, а ти нас геть за поріг виставляєш”. Присмокталися, як ті п’явки. І ніяк такої зарази не здихаюся!

Як мені ще прогнати батьків? Я скоро у дурдом попаду, чесно.