– З мене досить! – я все життя намагалась догодити чоловікові. Незчулася, як стала рабинею

Мене змалку навчали, що чоловік в сім’ї, наче бог. Треба йому догоджати, слухатися і слова кривого не казати. Всього у 19 років мати вмовила погодитись на пропозицію Анатолія. Зараз розумію, що ненька просто хотіла мене видати заміж, а зовсім не думала, про мої почуття.  

Я не сміла відмовити батькам. Мене ж ростили у вірі. Треба слухатися і нести свій хрест. Всього у 20 років я народила доньку, у 22 – сина, а у 25 – ще одну донечку. Я мріяла про навчання, але куди мені було, як трійко малих дітей, ще й господарство – свині, корова, кури.

Анатолій був старший за мене на 10 років. Суворий чоловік. Він слова доброго мені за ці роки не сказав. Лише сварив і вимагав, щоб все було ідеально. Завжди прибрано і свіжа їжа. Вчорашнього він не їв принципово, міг вилити просто на підлогу чи мені в лице.

Щодня я уявляла, яким могло б бути моє життя, якби я тоді не послухала батьків, а поїхала б в кулінарний технікум, як хотіла. В місті б зустріла справжнє кохання. 

Кожен день нагадував попередній. Врешті діти поїхали на навчання. Коли мені було 43 роки з дому пішла наймолодша донечка. Старша тоді вже працювала. 

Раптом я зрозуміла, що більше не мушу терпіти все це. Діти дорослі, я теж. Батьки вже не можуть мене примушувати, я не дитина. Зібрала речі й пішла. Просто, в нікуди. Поїхала в сусіднє село, де колись була бабина хата, яка зараз стояла порожня.

За кілька годин зателефонував Анатолій.

– Ти де вештаєшся? Чого стіл не накритий?

 – Я пішла від тебе. Назавжди. В холодильнику вчорашній борщ. Бувай.

Він щось кричав в трубку, та я не слухала. Переночувала, а на другий день вирішила пройтися селом. В дитинстві часто залишалась тут у баби.

 – Катерино, це ти?

Почула я чоловічий голос. Озирнулась і побачила статного чоловіка. Лише згодом зрозуміла, що це Сашко, з яким дружила в дитинстві. Ми розговорилися. Він жив у місті, приїхав до батьків. Та відразу ж покликав до міста в ресторан.

Я обмінялась з ним номером телефону. Але наразі ніяких побачень не хотіла. Просто тішилася, що нарешті почуваюся живою, можу вільно дихати. Єдине, що діти відреагували дуже погано. Образилися, що залишила батька. Не знаю, як їм пояснити, що маю право на щастя. Порадьте?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!