– Яке розлучення? Ти з дуба рухнула? – кричав від злості чоловік

Лише на пенсії я наважилась на крок, який боялася зробити значну частину свого життя – подати на розлучення. Та такого повороту подій я не чекала, досі голова ходить ходором і не віриться, що найрідніші люди так до мене почали відноситись.

Все почалося багато років тому. Я виросла та жила у селі до 30 років. Там я і зустріла свого чоловіка, ми одружилися і я пішла в невістки. Та поспішила я з вибором коханого. Майже одразу зрозуміла, що ми з ним далеко не пара, але дороги назад не було.

Знаєте як це у селі, всі один про одного знають, а коли чують про розлучення, то аж плюються від осуду. У селах розлучень майже тоді не було, всі терпіли.

Не хочу сказати, що чоловіка я мала паскудного, він мене як жінку зовсім не цінував і це мене сильно пригнічувало. Та коли народилися діти я перемикнулася на турботу за ними і не сильно переймалася нашими стосунками. Але ді ж самі діти тепер не давали мені змоги розійтися з ним, я не хотіла їх засмучувати.

Коли донька та син вже були підлітками ми переїхали жити у місто. Мені у спадок дісталася квартира від дядька. В якомусь сенсі жити мені стало легше. Потім діти пішли в університети, а там вже й власні сім’ї почали будувати.

Я вже почала вагатися чи слід мені покидати чоловіка, адже прожили стільки років, знаю його як облупленого, а що якщо я решту життя проведу в самотності? І такі думки зупиняли. Та може й зупинили якби не заява чоловіка.

Річ у тому, що в селі ми обоє мали роботу, а коли переїхали, то чоловік все ніяк не міг знайти слушний заробіток, його то звільняли, то він сам не працював. Я тягнула сім’ю власними зусиллями й  це мене також втомлювало.

Особливо після того, коли я поверталась з дому і бачила, як він спить на дивані, а на кухні гора немитого посуду. Я скажу вам, що було останнім після того я вирішила остаточно подавати на розлучення.

Я якось розповідала, що збираюся йти на пенсію. Звичайно, що до того часу чоловік ніякої роботи так і не знайшов. Натомість вилупив на мене свої очі й з претензіями почав кричати:

– А хто нас забезпечувати буде? 

– Нас? Я ще хочу сказати, що більше не збираюся жити з тобою. Сьогодні я спакую твої речі, квартира належить мені, тож вказувати мені ти не посмієш. З мене годі! 

– Яке розлучення? Ти з дуба рухнула, стара?

– Я все сказала, щоб завтра ні тебе, ні речей тут не було!

Звісно ми тоді поскандалили, але я залишилась на своєму! Коли діти почули про це, скоріш за все батько їм одразу пожалівся, то почали висувати мені претензії.

– Мамо! Що ти вигадуєш? Яке розлучення? На кого ти батька залишаєш?

– Він чудово почуватиме себе у рідній маминій хаті в селі!

– А що між вами сталося? – цікавилась дочка.

– Доню! Тобі напевно важко буде це зрозуміти! Ми з ним давно чужі люди! І я вже не маю сили забезпечувати його! Нехай краще переїде! Я стільки років витратила на цю невдячну людину, а тепер хочу пожити для себе.

На цьому історія не закінчилась. Діти перестали зі мною розмовляти, чоловік щодня тероризує мене телефоном і просить пробачити його та знову жити разом.

Я більше не вірю цій людині. Прикро, що діти вибрали сторону батька, напевно він набрехав на мене. Я вперше за довгі роки можу спокійно видихнути. Навіть описати не можу навіщо я стільки років терпіла це все.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!