Подруги кажуть, що я в надійних руках Олега. Але знали б вони, які ці руки щоразу стискають мені горло і не можу навіть говорити…

Після закінчення 4 курсу я почала шукати роботу. Мені було тільки 21 і якраз пощастило знайти фірму. Колектив дуже хороший, товариський. Гідна зарплата та є кар’єрний ріст.

Але не це мені подобалося у роботі. Я закохалася по вуха у свого директора, Олега Володимировича. Він мене ніколи не сварив, а тільки хвалив перед колективом. Якщо були якісь проблеми, то допомагав вирішити. 

Взагалі, я не думала, що він зверне увагу на таку дівчину, як я. По-перше, між нами велика різниця у віці – 15 років. По-друге, я у перший робочий день розлила йому каву на нову білу сорочку. Ну кому потрібна така молода та недолуга жінка?

Однак, Олег проявляв до мене інтерес. То підвезе додому, пригостить кавою з тістечками. Раз навіть анонімно надіслав квіти. А через місяць зізнався у своїх почуттях і ми почали потайки зустрічатися. Звісно, я не хотіла, аби колеги пліткували про мене чи говорили брудні речі, типу прокладаю собі кар’єру через ліжко.

На рік знайомства Олег зробив мені пропозицію. Ми відгуляли тихе та скромне весілля. І чоловік сам наполіг, що буде забезпечувати родину, тому мені нема потреби працювати далі. Це зіграло мені на руку, адже у колективі всі б обговорювали наш роман. 

Спершу все було, наче у казці. На медовий місяць ми поїхали у Болгарію, Олег купив мені дуже дорогу машину з салону. У квартирі були всі необхідні речі для затишку, я навіть посуд не мила. Всі подруги та сусідки казали, що я виграла золотий квиток у життя. 

Але все змінилося після народження доньки. От кажуть, що то в жінки життя на “до” та “після” поділяється після вагітності. Однак, це правило стосувалося більше Олега. 

Він почав на мене кричати, обзивати. Під час перепалки міг облаяти чи навіть штовхнути, що синці залишалися на руках та плечах. Його дратувало все у мені, навіть як я дивлюся чи дихаю. Раз йому не сподобався бутерброд, який я приготувала. І за це отримала смачного ляпаса по обличчі. Ще добрий тиждень замащувала все тоналкою, аби слідів не було видно.

Чесно, от тоді я зрозуміла фразу “сиджу в золотій клітці”. Так, у мене була машина, гарний будинок, дорогі речі та косметика. Але не мала головного – любові та підтримки від коханого чоловіка. Єдине, що мене заспокоює – це донечка Златочка. Хоча малютці тільки рочок, але от вона наче все розуміє. Обіймає мене, гладить ручкою по голові, коли я сумна. Ще так смішно каже “не паць” (не плач). 

Дальше, ніж наша вулиця, я не маю права вийти. Бо чоловік не довіряє, каже, що я можу викрасти Злату. І погрожує, що зітре мене з лиця землі, якщо я напишу заяву на розлучення. У нього є море грошей, він найме найкращих адвокатів України. Ще може мене у психіатричну лікарню чи в’язницю відправити. 

Я пишу сюди з надією, що хтось з читачів допоможе мені гарною порадою. Можливо, є шанс, що Олег зміниться? Чи краще мені тікати геть?! 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!