– Як будемо гроші ділити, які ти з Італії привезла? Між нами з братом, чи тобі пару тисяч лишити? – спитала донька по моєму приїзду…

Дітей я народила в дуже непростий час: грошей не було, роботи теж. Чоловік був, але який з нього толк, коли він з чарки не вилазить по кілька тижнів?

Довго я мучилась і нічого не міняла, бо боялась, що скажуть люди. А тоді послала до чорта всіх, розлучилась з чоловіком та й подалась на заробітки. Я була чи не першою людиною, яка виїхала з села за кордон, а після мене вже почали кататись всі, кому не лінь.

Чи важко мені там було? Та страшне! Люди не такі, мова не та, звичаї дивні… Ох і довго я звикала до нових порядків. Але ж таки жити краще хотілось хоч на старості, то мусила вже терпіти.

Дітей своїх я на матір залишила. Я поїхала, як вони в 11 класі були, а вернулась вперше, коли вже університет закінчували.

Оплатила я їм навчання, сину навіть на квартиру за цей час назбирала. Не в шикарному районі, звісно, але ж таки рідні стіни гріють! Доньці теж збиралась на житло відкладати, але вона заміж вдало вискочила, їй мої долари вже не треба були.

Погостювала трохи на батьківщині та й гайнула знову гроші заробляти. Бо діти дітьми, а мені ж теж треба десь жити. А хату до ладу довести — задоволення не для бідних.

Тільки я від’їхала з України, як мені сусідка подзвонила.

– Вертай, Любко, назад. Мама твоя в лікарні з інсультом злягла, треба її доглядати, — кричала Тоня.– А куди ж я вже вернуся? Я ж кордон переїхала! Зараз малих наберу, нехай вони до баби заскочать, — сказала я та й давай дітей видзвонювати.

До доньки набрала, до сина, а вони, бачте, зайняті. Немає часу в них з бабою возитись.

Тут я вже й не знала, що сказати. Мати моя їх виростила, вигодувала, поки я гроші заробляла, а вони тепер їй помогти відмовляються? То ж що мене тоді в старості чекає? 

З того часу надсилати гроші дітям я перестала. Замість цього я найняла жіночку, яка маму доглядає, і зарплатою її не ображаю. Стало ясно, що гроші пора відкладати на себе, бо з такими дітьми хто знає, чого чекати завтра. І я не помилилась.

Через два роки мами не стало, і я вернулась в Україну з кінцями. І тут діти, які два роки на мене ображались, раптом знайшли час і приїхати, і чаю зі мною випити. Довго я чекала, коли ж ми дійдемо до суті. 

– Мамо, а ти вже назад не поїдеш? А куди ж ти гроші дінеш, які із собою привезла?

От тобі і вся дитяча любов. Ти заради них спину гнеш все життя, а їх цікавить, куди зароблені гроші підуть. 

Тепер не знаю, що робити: чи хату ту до пуття таки доводити, чи дітям помогти, бо дуже вже жаліються, що жити стало дорого?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Що порадите? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!