– Я в ломбард іду, хочу бабусину каблучку закласти – треба ж якось чоловіка лікувати. А на вчительську зарплату і ковбаси не купиш!
– Їдь давай, чого ти став! – кричав від злості Юрій. – Що ж ти будеш робити із цими заторами. На годину раніше виїхав, а все одно став намертво. Що там цього разу сталось?
Юра нервував, бо вже і так запізнювався на зустріч з важливим клієнтом. Репутація найкращого у місті адвоката такого не дозволяла, тому чоловік шукав всі можливі способи об’їхати автомобілі попереду.
– Казала мені дружина брати менше авто, компактніше. Так ні ж! Треба було оце цього джипа купляти! – говорив сам до себе Юра.
З місця він зрушив лише через 45 хвилин очікування. Та і проїхав, чесно кажучи, небагато.
– На тобі! Це ще що таке? – кричав Юра, коли йому під колеса потрапила якась бабуся. – Ви що, не бачите, куди йдете? – почав кричати Юра, аж потім впізнав у цій жіночці свою першу вчительку. – Тамаро Тимофіївно, це що, ви?
– Так… Я… Вибачте. В очах потемніло. Я і не втямила оце, як впала. А ви хто? – запитала бабуся чоловіка.
– То це ж я, Юрко Степовий! Той, що жуйки до парт клеїв!
– О-о, Юрко, гарний ти став, змужнів! Нехай у тебе все добре складається в житті. Ти вибач мені, я спішу.
– У мене на сьогодні планів немає, — відповів Юра, думаючи про клієнта, до якого не прийшов. – Давайте я вас відвезу, куди вам треба?
Тамара Тимофіївна розповіла колишньому учню, що якраз їхала у ломбард. Але, мабуть, до своєї зупинки не доїхала, бо вийшла у незнайомому районі. Так розхвилювалась, що й не зрозуміла, як упала на дорогу.
– Це ви йдете у ломбард на Черемківську? І нащо вам у ломбард, якщо не секрет?
– Так, туди. Треба каблучку занести свою. Чоловік захворів дуже, всю пенсію на ліки вже витратили, а йому і досі погано. Може хоч трохи грошей дадуть… Вона мені від мами дісталась. А мамі — від її мами… Словом, поколінь п’ять обручка бачила. Мабуть, дорога штука…
– Зрозумів. Але у той ломбард не йдіть, там людей дурять, — чесно сказав Юра. – Давайте я до свого знайомого віднесу, він краще розбирається.
Юра забрав каблучку, завіз колишню вчительку додому і нарешті поїхав на роботу. Клієнта він втратив, але не це турбувало його сьогодні. Він думав лише про жінку, яка все життя віддала, щоб навчити чомусь інших, а тепер мусить думати про ломбарди…
До кінця робочого дня чоловік ледь досидів. Скочив в автівку і поїхав за давно відомою йому адресою.
– Тамаро Тимофіївно, це я, Юра. Гроші вам привіз. Мій друг сказав, що річ то дійсно дуже дорога! З руками у мене відривав, то я трохи більшу суму в нього попросив.
– Ой, Юрчику, дуже дякую! – відкрила конверт жіночка. – О, Господи! Це що, вона дорога така?! Нам же цих грошей років на три вистачить!
– Еге, — відповів Юра. – Там і діаманти, і золото… Словом, от так і вийшло. Давайте я вас ще в аптеку завезу.
Додому Юра приїхав вже о десятій. Там його вже зустрічала дружина.
– Ти де так довго? Я вже хвилюватись почала.
– Та ось, подарунок тобі привіз, — сказав дружині чоловік.
– О-о, каблучка. І що вона, дорога?
– Так. Коштує, як одне людське життя, — відповів Юра.
І ніколи він нікому не скаже, що обручка та не коштувала і тисячі гривень: і каміння там несправжнє, і золото — не золото