Син привів додому неповнолітню дівчину. Якби я знала, що він з нею зробить, то ніколи б цього не дозволила!

– Мамо, я Надю люблю! Вона з нами житиме!

 – А де її батьки?

 – Немає, вони п’яниці. Їм байдуже. Надя лише щаслива, що втече з дому.

 – А скільки їй років?

 – Буде 17 скоро.

Вся та ситуація дуже мене злякала. Моєму Ігорю було вже 19, а він привів неповнолітню дитину. Так не можна. Та вони присягалися, що кохають один одного. Що я могла зробити? Все ж дозволила. 

Надя була дуже чемною дитиною. Така тиха і спокійна. В усьому мені допомагала. За рік я наполягла, щоб вона пішла на навчання. Дівчина вирішила стати кухарем, і це було чудово, адже в неї справді був талант. 

Скажу чесно, минув рік і Надя стала мені ближчою за рідного сина. Ми постійно говорили, вона відкрилася мені, усі таємниці розповіла – про своє важке дитинство. 

Минуло кілька років. Ігор закінчив університет і влаштувався на роботу. І ось раптом Надя прибігла до мене в сльозах:

 – Мамо, я вагітна.

 – Донечко, ти вже доросла. Це ж щастя.

Тоді я покликала сина:

 – Ігор, ви маєте розписатися. Щоб дитинка в шлюбі народилася.

 – Але я не хочу.

 – Як? Ти ж любиш Надю, що чекати?

 – Раніше любив, а тепер вже не знаю. Я ще не хочу сім’ї й дітей також. Нехай аборт робить. 

 – Та що ти таке говориш. Я не дозволю.

 – Тоді самі й робіть з цим, що хочете. Наді взагалі має вдячна бути, що я її з дому забрав! А тепер нехай йде, досить, я і так їй допоміг.

 – Куди йде? Вагітна? Сину, не забувайся. Я тут також живу. І Надя тут залишиться стільки, скільки треба.

Награвся мій Ігор, що казати. Виявився таким негідником. І мені з цим жити. За місяць син переїхав до якоїсь дівки. Ми з Надею залишилися вдвох. Я їй в усьому допомагала, слідкувала, щоб вона гарно їла, не нервувала. А це було ой як не просто. Дівчина не могла ніяк пережити, що мій син так із нею вчинив. 

Згодом Надя народила мені чудову онуку. Це стало найщасливішою подією для нас обох. Дівчинка зростала здоровою і гарною. А Ігор навіть побачити її не схотів. 

Коли маленькій сповнився рочок, я запропонувала Наді:

 – Якщо хочеш — влаштовуйся на роботу. Я сидітиму з онукою охоче.

Так ми і зробили. Я з Даринкою бавилась, а Надя працювала. Так минуло чотири роки. А тоді раптом з’явився мій Ігор. 

 – Мамо, я хочу продати нашу квартиру. Тато її мені заповів. Я планую переїхати з дружиною до Канади.

 – А я де житиму?

 – Ти ж завжди мріяла про власну дачу. От я знайшов невеличку і придбав, туди поїдеш.

 – А Надя? А Даринка? Ти взагалі побачити її не хочеш?

 – Це їхні проблеми. Вона не моя донька.

Як прикро було чути ці слова. Наступного дня син відвіз мене подивитися на мій новий будинок. Ви не уявляєте, що це за халупа була. Стара мазанка з тріщинами на стінах і без зручностей. Ще й досить далеко від міста.

Повернувшись додому я довго плакала. Тоді прийшла Надя й почала мене заспокоювати.

 – Доню, куди нам йти. Там не можна жити з дитиною.

 – А ви не переймайтеся. Я вже квартиру знайшла. Моєї зарплати вистачить. Там район хороший, садочок близько і школа поряд. А згодом, ми продамо ту хату, назбираємо грошей і придбаємо щось. В мене стільки ідей. Я свій бізнес відкрию і все добре буде.

Тож ми переїхали. І все справді чудово. В мене тепер є чудова доня й онука. Надя, у вільний від роботи час випікає торти на замовлення. В неї так багато клієнтів, що скоро планує власну кондитерську відкривати. Одне прикро, що син такий. Можливо з часом він зрозуміє, яку помилку зробив. Як гадаєте? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!