– Таким, як ти, дітей не можна мати! Сnодіваюсь, ти ніколи не станеш мамою! – крuчала сесmра чоловіка…

Найгірше, що можна придумати в цьому житті — мешкати поряд із родичами. У чомусь мені пощастило: батьки живуть далеко від нас. А от сестра мого чоловіка спокою нам не дає.

Ми багато років важко працювали, щоб придбати власну квартиру і зробити ремонт, про який довго мріяли. Я працюю дизайнером віддалено, більшість свого часу проводжу вдома за комп’ютером, тому для мене хороший ремонт — питання життя і смерті.

І все у нас було добре, але те кляте 24 лютого змінило наше життя.

У перші дні повномасштабного вторгнення всі були на нервах, тому ми запросили до себе сестру Сашка і її дітей. У Люби двоє донечок та син. Ми розуміли, що народу у квартирі буде дуже багато, але таке горе краще проживати разом.

У червні ми почали натякати Любі, що пора б їй уже до себе перебиратись. Раптом що — до нас 10 хвилин іти. Довго вона не розуміла наших натяків, а потім таки здалась.

Поверненням приватного життя насолоджувались ми недовго: Люба почала щодня приходити в гості. Та ще й дітей своїх веде… Нещодавно її Макар зламав нам ліжко, бо стрибав там, як на батуті. Ангеліна розкидала мою білизну по всіх кімнатах… Я мовчала. Дуже довго мовчала. 

Та потім побачила як Марина, найстарша з дітей, витирає об мій дизайнерський килим руки після шовковиці!– Марино, ану перестань це робити! Ще раз таке побачу — будеш покарана! – не витримала я такого ставлення до моїх речей. Я ж в них вклала купу грошей, всю душу! 

– Я не зрозуміла, чого це ти на мою дитину кричиш? – прибігла одразу Люба розбиратись. – Своїх народиш — будеш говорити з ними, як хочеш. А до моїх рота не відкривай!

– Їй сім років, Любо! Вона вже повинна знати, що такого робити не можна! Твої діти мені тут тільки шкоду роблять. Не вмієш за ними доглядати — не приводь.

– Та як ти смієш! Я сама їх виховую! Без чоловіка, без роботи — все на собі тягну. А ти мене ще критикувати будеш? Сподіваюсь, тебе Боженька ніколи мамою не зробить. Ти цього недостойна!

Останні слова Люби і досі відгукуються в моїй голові… Дітей у нас немає, бо я вже кілька років не можу завагітніти… А через війну моє здоров’я погіршилось ще більше. Люба ж кожні пару років народжує. Та ще й від різних чоловіків. Теж мені — мама року.

Я не хотіла кричати на її малих, але ж вони псують дорогезні речі! Хіба ж це нормальне виховання? Для чого мене було за таке проклинати — не розумію. Людина я не забобонна, але з того часу місця собі знайти не можу. Невже тепер у мене не буде дітей?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!