“Їй було 29…”: Під Бахмуmом загuнула парамедикиня, яка була “янголом наших бійців”

Мене звати Віталій, я другий рік на пенсії. І живу сам у квартирі на Сумщині. Складно зараз, самі розумієте, самотньо, але маємо, що маємо. 

Жоден з обох моїх синів не може забрати мене до себе, бо у них немає місця. Вони переконують мене помиритися з колишньою дружиною, їхньою матірʼю і переїхати до неї.

– Більшого абсурду я від вас не очікував! – розсміявся якось я та здається це було цілком серйозно.

Річ у тому, що ми прожили разом 20 років, поки я не дізнався, що дружина давненько ходить наліво. Чесно, тоді я не бачив іншого рішення як розлучитися. Просто не очікував на таку підлість.

Після розлучення вона поїхала до свого нового чоловіка у Львів, там і живе досі. Ми могли спілкуватися хіба що на весіллях наших синів, більшого я не міг собі дозволити.

Та доля була доброю до мене і невдовзі я зустрів Марію. Такого щирого кохання я не відчував до колишньої, ми з нею жили душа в душу!

От тільки не думав я, що щастя так швидко може обірватися. Три роки тому не стало моєї Марії, я знову залишився один і дуже тужу за нею.

Натомість колишня теж овдовіла і залишилась там у двокімнатній квартирі. Я живу у трикімнатній квартирі, є все що треба, тільки сумно, бо поруч немає коханої жінки. 

А сини далі за своє. Кажуть, що матір налаштована миритися і чекає на мене, щойно я вирішу. Але я так не можу, це буде зрада світлій памʼяті моїй Марії. Та і з розбитого корита не напитися. Як зі зрадницею знову ділити побут і кожен наступний день.

Але й туга з кожним днем переповнює мене. Вже думав собаку завести, щоб мати якесь заняття, але це ідея не найкраща, бо їй потрібне подвір’я. Невідомо на що чекати. І самому бути не хочеться.

Може таки послухати синів і їхати до колишньої? Все одно ми більше нікому тепер не потрібні!