Нещодавно Ірі прийшло повідомлення: “Мами не стало. Поминки через 3 дні.” А коли вона приїхала до рідних, то всі чомусь були дуже веселими та посміхненими

Ірина збиралася лягати спати. День був важкий, то ж вона майже валилася з ніг. Як раптом її увагу привернуло сповіщення мобільного. Повідомлення було надіслане з незнайомого номера. Там ішлося про те, що матері Іри не стало. А поминки мали відбутися через 3 дні. 

Сестри Іри, які жили у материному селі, одразу ж вирушили до неньки, а Ірині довелося виїжджати наступного ж ранку. Дорога займала багато часу, але зволікати не можна було. Загалом в дівчини було ще 2 братів та 3 сестер. Так, сім’я в них велика, але останнім часом усі сильно розділилися. Життя кожного занесло в різні куточки країни. Збиралися разом вони вкрай рідко. 

Перед дорогою Іра не спала цілу ніч. Після такої звістки було важко навіть очі заплющити.

Вранці жінка купила квіти і пішла до материного будинку. Вона схлипувала всю дорогу. Підтримував жінку її коханий. Хоча й не знав, як її розрадити. Дітей вирішили не брати. Не та це подія, щоб всією сім’єю збиратися.

Біля дому Іриної мами стояли чотири машини. Отже, брати та сестри вже тут. 

Іра ввійшла у двір. Довкола все було у букетах.  Хоча ніколи з рідних навіть видно не було. 

У саду стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною. Поминки вже чи що? Рано ніби. Раптом з дому вийшла найстарша сестра. Іра кинулася до неї й почала плакати.

-Та годі тобі – засміялася родичка. Хвіртку зачини. З мамою усе добре.

Іра не зрозуміла, що відбувається.

-Тут поминки, а ти кажеш, що все добре.

– Що з тобою?

З дому вишли брати. 

-Може, ви поясните? – запитала Іра, помітивши посмішки на лицях родичів. 

– Усе добре з мамою.

– Он на городі порпається. До столу овочі домашні несе. Нам уже екскурсію провела. Іди йти глянь, що в неї там. Вхід поки безкоштовний,- розсміявся молодший із братів. 

Іра все-таки пішла на город. Хотіла на власні очі побачити матір і переконатися, що це був просто чийсь поганий жарт.

І справді збоку стояла її мама. Жива та здорова. Вона розмахувала руками, розповідаючи щось своїм внучатам. 

-Мамо! – розплакалася Ірина.

-Чого ти плачеш? Що сталося?

-Ти нас так налякала. Що це за повідомлення? 

-Ввечері все розповім.Ти теж квіти привезла? Іди познімай поминальні стрічки, бо самі лячно.

-Іду, мамо, іду.  

– Твоя мама передумала нас покидати?- здивовано запитав чоловік в Іри.

– Тихіше, тут люди. 

Уже через кілька годин уся сім’я сиділа за великим столом. Усі дивилися на стареньку і чекали від неї пояснень. А та, здається, тягнула до останнього. 

-Що ви, мої нерідні? – запитала пенсіонерка. 

-А ти, мамо, поясни нам нарешті, що сталося насправді? Чого ми всі тут? 

-Повідомлення надіслала я, – рішуче мовила мати.

– Але для чого? З таким не жартують. Чи щось трапилося, але ти боїшся розповісти? 

-Ні, уже дуже добре. Просто хотіла глянути, чи всі на мій похорон прийдуть. Та бачу, що на поминки всі радо біжать, а от про день народження забули.

Діти поопускали очі, бо й справді не приїхали до неньки на ювілей.

-А що вас так багато? – на подвір’я забігла сусідка

– Та он дітей зібрала з онуками. 

– Щаслива ти, Валю, які у тебе дружні діти. Я за молоком і вже геть біжу.

– Там на лаві поставила.

-Ну добре, тоді, святкуйте.

– А ви, мої хороші, їжте. Не соромтеся. А наговоритися ще встигнемо. Чи комусь дуже спішно?

-Тепер вже точно нікуди не поспішаємо.  

– Дуже я за вами всіма скучала. Давно ми не бачилися. Онуки вже он як виросли, а про бабу взагалі забули. Шестеро дітей у мене, а я така самотня. Цілими днями в чотирьох стінах сиджу. З усім сама пораюся. Коли не подзвоню, усі дуже зайняті. Чую тільки, що роботи багато. А так і причина зібратися знайшлася. Приїхали ж! І хіба добре з такого приводу збиратися?

Усі принишкли.

-Ви пробачте, що так кепкую з вас. Але вибору у мене просто не було. Буде вам хороша наука. 

Діти дивилися на матір і плакали. Збагнули, що й справді не цінували ту, яка стільки років їм присвятила. Неньку треба берегти – і це факт.  Надалі, діти впевнені, подібного ставлення вони не допустять. 

– І ти нас, мамо, вибач,- прошепотіла Ірина. 

– Та я не серджуся. Просто сумую за вами. 

Чи схвалюєте ви вчинок матері?

Можливо, вона вчинила неетично?
Напишіть в коментарях!