Сьогодні мій семирічний син написав лист до Святого Миколая, а я сиджу і nлачу. Ну як, Господи, як це nережити все?

З України я з сином виїхала в лютому, як і багато інших. Для мене то було важке рішення, незважаючи на те, що незадовго до подій 24 лютого я планувала переїзд за кордон.

Хотіла спробувати пожити в країні, яка мені дуже подобалася, підганяла хвості і навіть склала список зі справ, які мені потрібно встигнути завершити до переїзду. Списочок вийшов на дві сторінки, але виконати його не судилося.

Але ж одна справа, коли то моє зважене і свідоме рішення, а інша, коли мене до такого кроку змушують.

Вдома я не була дев’ять місяців. Для когось то мало, для мене – ціла вічність.

В листопаді я зважилася приїхати до України на два тижні, побачити рідних, навідатися до квартири, дякувати Господу, що вона вціліла, та “розвідати обстановку” так сказати. Адже реально задумувалася, щоб повернутися додому. І я це неодмінно зроблю, питання тільки в тому коли саме.

Якщо коротко, в моєму рідному місті все відносно спокійно було, за винятком того пекельного понеділка, коли більша частина країни була без світла, зв’язку, тепла та води.

Хоча й тоді люди трималися досить гідно та спокійно. Жодних нарікань, жодної паніки. А 80-річна моя сусідка, яка, до речі, одна-єдина залишилася з мешканців восьми квартир на весь наш поверх, зустріла мене словами:

-“Нічого, без світла посидимо, при свічках, зате менше заплатимо. Все переживемо, аби тільки ворога з нашої землі вигнати!”

Бабуся має рацію – подумала я, і чомусь ті слова закарбувалися в пам’яті.

Дім є дім, там мені було спокійно, незважаючи на сирени і поодиноку “бавовну” десь далеко. Але світло стали відключати тричі на день по 3 години. Син не міг підключатися до уроків онлайн, я не мала змоги працювати взагалі. Тому зваживши усі за і проти, як то кажуть, вирішила повернутися назад, закордон.

Їхати не хотілося, чесно, було важко прощатися з рідними. А потім стало ще гірше.

Тут усі готуються до Різдвяних свят, розпродажі стартували, торгові  центри переповнені, бачу як якась красуня не може визначитися нові парфуми від Chanel обрати чи від Dior, а молода парочка сперечається через кросівки Adidas.

Місто вже прикрашене яскравими вогниками, новорічними гірляндами і ялинками усіх можливих кольорів і розмірів. Radisson цього року знову відзначиться розмахом ілюмінацій, судячи з масштабів підготовки.

І щодня, коли це все бачу, я згадую слова старенької сусідки і на думку приходить одне-єдине порівняння – а в моїй країні люди без світла сидять.

Тут населення, готуючись до свят, подарунки і декор вибирає, і не важливо це з бюджетної Zara чи крутого Prada, тут настрій, сміх і щастя…, а в мене сум від того, що в моїй країні людям не до вибору подарунків і не до свят.

Гірко якось, але йду до пункту збору волонтерів, сьогодні знову будемо робити окопні свічки, я принесла десяток бляшанок, яких вдалося назбирати по сусідах. Втішаю себе думкою, що тут від мене більше користі, ніж вдома, та й працювати я можу віддалено, а значить і надалі зможу перераховувати гроші на допомогу тим, хто найбільше її потребує.

А тут син прийшов зі школи, відволік від гіркоти моїх думок, йому всього сім. Надвечір зібрався писати лист до Святого Миколая.

Так, у нашій сім’ї є така традиція – ми листи пишемо щороку і до Миколая і до Різдвяного Янгола. І жодних дідів морозів для моєї дитини не існує. Бо для нас є різниця.

Мій золотий хлопчик старанно виводить кожну літерку, а я спостерігаю і вже думаю, до чого маю готуватися і яку копієчку маю приберегти на миколайчика. А готуватися дійсно є до чого, якщо зважити, що минулого року син просив “супер круту тачку на пульту”, а роком раніше – подорож до моря… Ну то я так думала.

І тут на папері вимальомується речення “звичайну розмальовку і трохи солодощів…”

На мій здивований погляд і питання чому ж так, син каже: “не хочу аби Святий Миколай витрачав на мій подарунок багато грошей, хочу аби більше діток отримали іграшки, яких не мають. А в мене є, мені їх поки вистачить.”

Я ледь стримую сльози, чи то від жалю до тих діток, які дійсно не мають ні дому, ні іграшок, чи то від радості, що син росте добрим та співчутливим…

Проте оченята його стали великими і зляканими, я не встигла зрозуміти, що трапилося, як син каже:

– “Я ще одне бажання хочу написати, але боюсь.”

У мене просто німа пауза, а дитина й каже, що дуже хоче попросити Святого Миколая аби в Україні швидше мир настав, щоб усі могли повернутися додому, до рідних. Але боїться, що “якщо я попрошу цього, то pосiяни cхoплять Миколая і вб’ють його.”

Син давно склав обережно свій лист і мирно спить поряд, а я нарешті можу дати волю сльозам, подякувати Богу, що мої ночі тихі і дуже попросити про мир, мир в Моїй Рідній Україні, за тих діток, які плачуть без батьків, за тих, кого хочеться зігріти, матерів, яких ніхто не може втішити і особливо тих, хто став на захист рідної землі…

У мене купа питань в голові типу: чому? за що це все нам? чому наші діти мають дорослішати так швидко … але вони залишаються без відповіді. Ця ніч буде знову темною, довгою і без сну…

Писати було важко, але нехай мені фб нагадає про це після перемоги.

На фото малюнок з того самого листа, який я покладу до чарівної скриньки і неодмінно покажу сину, коли він стане дорослим.